Я хочу поділитися з Вами своїми почуттями й думками, що виникли в мене під час знайомства з поезією Лермонтова. Його життя коротке, як недописаний рядок, як блискавка на грозовому небі, коротке, але яскраве.
Його поезія – історія покоління, загубленого в тенетах зла, яке саме було отруєне поруками часу, покоління, яке згубила бездіяльність , покоління, доля якого не викликає співчуття, а лише зневагу й жалість покоління, в якому таким толерантним людям, як Лермонтов, немає місця.
Доля поета – доля романтика , сила душі якого вимірювалася здібною зносити страждання. Він- «гнаний світом мандрівник». Але ці страждання вилиті у такі словесні скарги, що захоплюють душу. Його вірші відкривають двері у вічність, де народ і Батьківщина єдині, де народ - активна діюча сила.
Я з величезним натхненням ще у дитинстві читала «Бородіно». Я відчувала гордість за сильних духом, мужніх людей , за їх святу любов до рідної землі. Лермонтов – співак – громадянин, співак – пророк.
Його поезія- поезія дійсності, вона має право на своє існування і сьогодні, і завтра.
Чому я так вважаю? Згадайте вірш « Дума». Саме в ньому – відповідь, саме в ньому протиставлені між собою людина і середовище. Саме в ньому – туга, самостійність, безвихідь. Мабуть, так завжди буває, коли у суспільстві криза.
Не тільки туга і самостійність та несприйняття дійсності звучить у поезії Лермонтова. В ній – вічний гімн краси природи .
У поетичному світі Лермонтова говорять каміння, думають гори, плачуть скали, бачать сни дерева. В ньому – гори Кавказу і снігова хуртовина над Москвою , Терен і Арагва, Казбек і Ельбрус, Машук і Бештау, розкіші долини Грузії.
Поетичний світ Лермонтова – це світ блискавок і бур, світ музики. Це світ високих почуттів, любові, дружби. Це сповідь душі поета. Це різні емоції й бажання , саме життя. Це почуття постійного незадоволення досягненнями. Це боротьба як моральна заповідь життя, вчинків і думок. Саме це спадає на думку, коли слухаєш пісні на слова Лермонтова , коли читаєш його вірші. Наприклад, вірш «Парус». Вмикає світле почуття людськой стадії і, чомусь туга. Для мене парус як символ людини, що шукає свою долю, сенс життя свого, а ще глибока віра в сильну незалежну людину вільно пов`язану зі своєю країною із усім світом.
Мені здається , що розуміння цього поєднує людей покоління Лермонтова з сучасними поколіннями, допомагає кожному з нас відкрити для себе дивовижного поета, зрозуміти його і прийняти.
Ми – юність, а юність- майбутнє народа. І не буває майбутнього без минулого. Ми повинні навчатися кращому ; а краще – у духовній спадщині. Духовна спадщина – це подих часів. Я відчуваю його через поезію Лермонтова. В ній захована вічність. В ній я черпаю впевненість у майбутньому .