На яскравому небосхилі всесвітньої літератури існує велика кількість світил першої величини. Слава про них ті їх вплив на наступні покоління не згасне протягом всього періоду існування людства. Адже вони змогли створити такі словесні витвори мистецтва, які містять в собі відповіді на запитання, що хвилюють кожну мислячу людину. Одним із представників таких митців є Михайло Булгаков. Цей геніальний письменник створив протягом свого життя твори, що й дотепер не є однозначними та розгаданими до кінця. Особистість Михайла Булгакова є багатогранною, бо за своє життя він був письменником, драматургом, лібретистом та лікарем.Перш за все, для багатьох українців Михайло Опанасович є цікавим хоча б тому що народився у нашій столиці, де й пройшло його дитинство та юність. Він палко і щиро любив Київ все своє життя. У своїх здобутках письменник багато разів з величезною любов'ю й теплотою згадує це місто, де його було названо Михайлом на честь архангела Михаїла, заступника Києва. Булгаковський «Город», що існує на сторінках «Білої гвардії», є (до дрібних деталей) описаною Батьківщиною. Своїх героїв роману Михайло Опанасович оселяє там, де жив сам з батьками з 1906 по 1919 рік: у будинку № 13 на Андріївському узвозі.Проте не лише його приналежність до нашої рідної землі зацікавила мене. Перш за все, Булгаков був чесною людиною, а неупереджена думка чесного митця завжди цікава. Наприклад, він воював в лавах наших ворогів (білогвардійців), але в романі "Белая гвардия" чесно висвітлив події зими 1918 в Києві (талановиту операцію війська УНР по звільненню нашої столиці від німців і російських монархістів). Не боявся писати він і про події 20 - 30х років, в межах яких жив, знаючи, які наслідки матиме його просвітницька діяльність. Як відомо, письменник надіслав не одного листа до тогочасного керівника тоталітарної системи СРСР – до Йосипа Сталіна. Проте ось що вражає: «Первое, что поражает в письмах Булгакова и Замятина (очень разных: булгаковские полны сомнений, замятинские более прямолинейны), - что они просят не о помощи, хотя живут в бедности, холоде и нужде, но о прекращении преследований и молчания, на которые их обрекают власти, издательства, товарищи из мира культуры». Булгаков після його звернень залишиться у внутрішньому засланні та терпітиме заборони, зневагу, загрози, маніпуляції з його текстами і викрадення рукописів. Він жив між депресією і божевіллям через контрастний душ, який влаштовувала йому радянська влада за наказом Сталіна. Проте ніщо не змогло спинити його. Навіть наприкінці свого життя, коли він не міг рухатись та потерпав від нестерпного головного болю, митець жестами попрохав свою дружину принести йому роман «Майстер і Маргарита», вершину його творчого доробку, промовляючи фразу: «Щоб знали!».
Напевне, у кожного, хто прочитав вищезгаданий роман, виникла велика кількість запитань. І ці питання не можуть не виникнути, адже у творі гармонійно переплетені три провідні теми: земна, фантастична та біблійна. Через це кожен читач та дослідник вбачає у ньому щось своє: хтось сприймає роман буквально, не шукаючи жодного підтексту; хтось вважає, що твір є сатиричним відображенням радянської дійсності, або ж навпаки, виключно містичним твором. І досі не можна знайти однозначної відповіді на запитання, яка саме думка в романі є головною для самого автора. Як на мене, роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» настільки глибокий і багатогранний, що людство буде читати його протягом всього свого існування, й ніколи не усвідомить до кінця. Тож у цій науково-дослідницькій роботі я обрала один з напрямків, який зацікавив мене найбільше. У відносно невеликому форматі я зроблю спробу розглянути роман як твір, що містить у собі реальні події та історичні постаті. Цей аспект булгаківського твору є вкрай важливим для усвідомлення всіх інших тем, що подібно великим рікам плинуть разом, не втрачаучи своєї окремої оригінальної краси.

РОЗДІЛ I

ПРОТОТИПИ ОБРАЗІВ У РОМАНІ

Спершу я поставила за мету розглянути головних героїв роману. Вважають, що кожен з них є втіленням якоїсь реально існуючої/існувавшої постаті. Через це й дослідниками викладено велику кількість версій того, хто ж є прототипомами провідних образів твору. Розглянемо кілька грунтовно пророблених версій найпопулярніших дослідників.

∙ Наприклад, Альфред Барков вважає, що «Майстер і Маргарита» є романом про Максима Горького - радянського пролетарського письменника. Роман відображає нищівний крах російської культури після Жовтневої революції. При цому в творі зображена не тільки дійсність сучасної Булгакову радянської культури і літературного середовища (на чолі з титулованим радянськими газетами «майстром соціалістичної літератури» М. Горьким, зведеним на п'єдестал Леніним), але й події Жовтневої революції, і навіть збройного повстання 1905 року. Тож, перш за все, обов’язково слід звернути увагу на особу Горького, неодноразо оспіваного як «майстер». І.Бунін у 1936 році озвучив відомий факт: ««Всем известно, как, подражая ему в «народности» одежды, Андреев, Скиталец и прочие «Подмаксимки» тоже стали носить сапоги с голенищами, блузы и поддевки. Это было нестерпимо». Тут очевидно, що при утворенні неологізму «подмаксимка» в якості кальки використано слово «подмастерье». Іншими словами, поняття «майстер» ще на початку століття вживалося з іронічним відтінком. Причому вже тоді – у відношенні Горького. І вже якщо вести розмову про історичну пам'ять Булгакова, то цей факт не міг бути не відомим йому; тому до неоднозначного тлумачення цього поняття (стосовно змісту роману «Майстер і Маргарита») навряд чи можна підходити тільки з загальноприйнятих позицій. До того ж, якщо повернутися до знаменитої фрази «Я – майстер», то слід подивитися, в якому контексті вона включена в роман. Згадаймо: Майстер відповідає на цілком природне запитання Бездомного «Вы писатель?». Вже в відповіді Майстра «Я – мастер» міститься протиставлення понять «письменник» і «майстер». Ба більше, воно підсилюється реакцією Майстра (загалом несподіваною; принаймні вона ніяк не вписується в загальноприйняте тлумачення цього місця в романі): він не тільки «потемнел лицом» і «сделался суров», але і «погрозил Ивану кулаком». Також у романі є вказівки на рік, в якому відбуваються події — 1936. Незважаючи на численні вказівки на травень як на час подій, стосовно смерті Берліоза й майстра робляться натяки на червень (цвітуть липи, мереживна тінь акацій, в ранніх редакціях була присутня полуниця). В астрологічних фразах Воланда дослідник знаходить вказівку на другий молодик травнево-червневого періоду, який в 1936 році випав на 19 червня. Це день, коли вся країна прощалася з М. Горьким, що помер на день раніше. Темрява накрила місто (як Єршалаїм, так і Москву) — це опис події в цей день, 19 червня 1936 року, сонячного затемнення (ступінь закриття сонячного диска в Москві склала 78 %), що супроводжувалось зниженням температури і сильним вітром (в ніч на цей день над Москвою була сильна гроза), коли тіло Горького було виставлено в Колонній залі Кремля. Роман також містить деталі його похорону («Колонний зал», винос тіла у Олександрівський сад та ін.) (відсутні в ранніх редакціях; з'явилися після 1936 року).

Також автор роботи звертає увагу на одну, на перший погляд, дрібницю. Згадаємо діалог:
« - Превосходная лоза, прокуратор, но это – не «Фалерно»?

- «Цекуба», тридцатилетнее, – любезно отозвался прокуратор»

Попри те, що слова «Цекуба» офіційно наче не існує, воно все ж було широко поширене в письменницькому середовищі 20-30-х років. Це - видозміна абревіатури «Цекубу», що походить від назви «Центральная комиссия по улучшению быта ученых», створеної в 1921 році за ініціативою Горького та за підтримки В.І. Леніна. Про відношення Горького до її створення, зокрема, йде мова в статті В. Малкина «Ленін і Горький» в газеті « Правда» від 29 березня 1928 року: «В каждый свой приезд Алексей Максимович обязательно ставил вопрос о сохранении и укреплении научно-технических и литературно-художественных кадров. Из таких бесед возникла идея организации Цекубу…». Слід зазначити, що абревіатура «Цекубу», яка побутувала в ужитку із закінченням «а» в називному відмінку, була в ті роки настільки відома, що автор цитованої статті навіть не приводить пояснення її сенсу. Втім, іноді ця абревіатура виглядала як «КУБУ». Михайло Булгаков точний в деталях, а деталі у нього - не випадкові. Обидва рази - у прокуратора і у Майстера - п'ють червоне вино. Правда, перший раз – «густе», другий раз - те, крізь яке (через склянку) можна розрізняти предмети. Це - різні сорти вина (думаю, Caecuba - в першому випадку, фалернське - в другому). Проте, навіть з наявністю двох марок вин, від спостереження А. Баркова про «цекубе» і можливий натяк на М. Горького не можна так просто відвернутись по іншій, філологічній причині. Як свідчить «Словник латинських крилатих слів», «з» в положенні перед e, мало таку артикуляцію, що звучало як російське «до» в слові «Кемь». У подальшу епоху (V - VI ст.) ця артикуляція перейшла в іншу, представлену в різних романських мовах (ts, s). Булгаков і тут точний. Він пише не «цезар», «центуріон» (як дає, наприклад, «Радянський енциклопедичний словник»), а, враховуючи час дії «роману в романі», - «кесар», «кентуріон». І раптом, в аналогічному випадку – «цекуба» замість правильного «кекуба». Чому? Умисне виключення?

Окремо варто зазначити, що створений Майстром роман, який є неприкрито та зухвало анти-євангельським викладом життя Христа, є пародією не тільки на творчість і кредо М. Горького, але і Л. Толстого. Паралельно також письменник розкриває сутність всієї радянської антирелігійної пропаганди.

Другим по значущості образом у романі є Маргарита. Барков, з одного боку вважає, що очевидною є ідентичність Маргарити та королеви Марго (що буде зазначено нижче, у роботі Кураєва). Проте в творі існує ціла низка подій, що натякають на іншу історичну постать. «Готический особняк» Маргарити - це маєток Сави Морозова, з яким жила до 1903 року Марія Андрєєва. Артистка МХАТу і марксистка, кохана С. Морозова, якій він передавав величезні суми коштів. Гроші ці використовувалися партією більшовиків для ведення «революційної діяльності». З 1903 року М. Андрєєва була цивільною дружиною М. Горького. У 1905 році, після самогубства С. Морозова, М. Андрєєва отримала заповіданий на її ім'я страховий поліс С. Морозова на сто тисяч рублів, десять тисяч з яких вона передала М. Горькому на сплату його боргів, а решту віддала на потреби РСДРП (в романі майстер знаходить «в кошику із брудною білизною» облігацію, по якій виграє сто тисяч рублів, на які починає писати свій роман, тобто розгортає масштабну літературну діяльність, а після цього Маргарита бере на зберігання ті 10 тисяч, що залишились). Або ось така «неточність»: описуючи будинок на Садовій, Булгаков чомусь вказує номер 302-біс, що не відповідає реальній системі нумерації вулиць Садового кільця. Виявляється, що до революції Садове кільце Москви мало наскрізну нумерацію, яка закінчувалася номерами 447-448. Так що номер 302-біс (тобто 302-а) цілком природно вписується саме в цю систему, що дає підставу розглядати цей факт як сигнал про те, що описувані в романі події пов'язані з чимось, що відбувалося ще до революції. «Нехорошая квартира» в романі спочатку фігурувала з номером 20, а не 50. За географічними прив’язками перших редакцій роману, це - квартира № 20 на Воздвиженці, будинок 4, де під час повстання 1905 року проживали М. Горький і М. Андрєєва. Там також знаходилася база підготовки озброєних бойовиків-марксистів, створена М. Андрєєвою, і де Горького і Андрєєву кілька разів відвідував В. Ленін (про декілька його перебувань в цьому будинку в 1905 році повідомляє меморіальна табличка на будинку: Воздвиженка, 4). Тут також знаходилася хатня робітниця Наташа (партійне прізвисько одного з підручних Андрєєвої) і мали місце епізоди зі стріляниною, коли один з бойовиків, займаючись зі зброєю, прострілив стіну в сусідню квартиру (епізод з пострілом Азазелло).

Музей, згаданий в монолозі майстра про його дружину, відсилає читача до роботи Горького і Андрєєвої (в післяреволюційні роки) в комісії з відбору музейних цінностей для продажу за кордон; Андрєєва звітувала за продаж музейних коштовностей у Берліні особисто Леніну.

Згадані майстром імена (Манечка, Варенька) відсилають до реальних жінок Горького - Марії Андреєвої, Варвари Шайкевич і Марії Закревської-Бенкендорф. А наприкінці роману Фалернське вино, яке п’ють герої, відсилає до італійської області Неаполь-Салерно-Капрі, тісно пов'язаної з біографією Горького, де він провів кілька років життя. Тут-таки Горького і Андрєєву неодноразово відвідував Ленін. Тут, на Капрі, діяла школа бойовиків РСДРП , активну участь в роботі якої брала Андрєєва. До Італії ж відсилає й пітьма, що прийшла саме з Середземного моря.

Перейдемо до Воланда, чия постать є чи не найголовнішою у всьому романі. Ну навіщо, питається, Булгакову було потрібно наділяти Воланда ознаками захворювання на сифіліс?(« Правый глаз черный, левый почему-то зеленый»). Цей факт чи залишився непоміченим дослідниками, чи то вони гидливо проігнорували його, але те, що Булгаков не тільки опискав чіткі клінічні ознаки цієї хвороби, але і зробив це з фактичним посиланням до свого роману «Біла гвардія», змушує замислитись. Автор «Майстера і Маргарити» був не просто лікарем - він практикував вдома саме як венеролог; і свій специфічний досвід він не один раз використовував у своїх творах. Воланд зазначає: «Приближенные утверждают, что это ревматизм... но я сильно подозреваю, что эта боль в колене оставлена мне на память одной очаровательной ведьмой, с которой я близко познакомился в тысяча пятьсот семьдесят первом году в Брокенских горах, на Чертовой Кафедре». Що ж Булгаков хотів цим сказати? Адже ми знаємо, що протягом всього роману ця деталь в описі ніяк не стосувалась наступних подій. Сам Михайло Опанасович в папці з чорновими матеріалами для роману «Майстер і Маргарита», поряд з біографічними даними королеви Марго, Маргарити Наваррської і ін. зберігав бюлетені про стан здоров'я Леніна. Підкреслюю - в папці з матеріалами саме для цього роману. Це факт - не з чиїхось спогадів або перероблених щоденників, а з матеріалів відділу рукописів, тобто справжніх документів. Розглянемо текст роману. Майстер і Маргарита. Воланд разом з ними, він - між ними, він же - над ними. Чи не таке ж положення займав Ленін в долях Горького і Андрєєвої? Цю паралель можна продовжити: Воланд на прохання Маргарити витягує Майстра. Не нагадує це Женеву 1903, де Ленін і Андрєєва визначили подальшу долю Горького? Фраза Воланда: «О, я вообще полиглот и знаю очень большое количество языков» також узгоджується з тим фактом, що Ленін дійсно добре володів кількома європейськими мовами.

Ще факт: у бесіді з Берліозом і Бездомним Воланд згадує про свою незгоду з положеннями філософії Канта. Навряд чи можна знайти ту людину в оточенні Горького (крім Леніна), що б не тільки приділила стільки уваги критиці ідей цього філософа, до якого в Росії проявляли великий інтерес, а й розв'язала безпрецедентний за своїми масштабами терор задля знищення взагалі цих ідей зі свідомості громадян СРСР.

Але повернемося до фізичного стану Воланда. Відомо, що після інсульту фізична кульгавість виявлялася у Леніна в різний час в більшій чи меншій мірі. І тут найбільше вражає збіг симптомів хвороби Леніна в описі професора Осіпова, що його лікував, з цілим набором наведених в романі рис Воланда:

1.«Владимир Ильич был страстным охотником... он иногда на охоте присаживался на пень, начинал растирать правую ногу, и на вопрос, что с ним, говорил: «Нога устала, отсидел». Вважаю, що пов'язаний з кульгавістю Воланда епізод можна витлумачити і як натяк на параліч правої сторони тіла Леніна, що супроводжувався втратою мови. Зовнішні ознаки таких явищ, які першими кидаються в очі і які залишаються навіть після відновлення мовлення, подаються Булгаковим ще в сцені на Патріарших ставках;

2. Прибувши до квартири номер 50, Маргарита виявила, що «лицо Воланда было скошено в сторону, правый угол рта был оттянут книзу». В останній рукописній редакції – «Рот кривой начисто».

3. «Правые конечности были напряжены до того, что нельзя было согнуть ногу в колене… В это время мы измерили температуру – термометр показал 42,3 градуcа – непрерывное судорожное состояние привело к такому резкому повышению температуры; ртуть поднялась настолько, что дальше в термометре не было места». А у романі це було описано як: «Воланд положил свою тяжелую, как будто каменную, и в то же время горячую, как огонь, руку на плечо Маргариты». Напевне, уже можна стверджувати: бюлетені про стан здоров'я Леніна, збережені в папці з матеріалами до роману, були використані дійсно по-булгаковськи - явні симптоми наслідків інсульту включені в фабулу таким чином, що при всій їх «незашифрованності», вони як ознаки захворювання при читанні не сприймаються, а їх істинний сенс розкривається тільки при зіставленні цієї частини роману з симптомами хвороби Леніна.

До речі, ще один натяк. Пам'ятайте, Воланд п'є на шабаші вино з черепа щойно вбитого барона Майгеля? Ефектно... Але бридко. Напевно, ніхто б не зміг цього зробити. А ось Володимир Ілліч Ленін... Ні, він з чужих черепів вина, напевно, не дегустував. Просто, якщо вірити останнім публікаціям наших відомих істориків, в його кабінеті, аж до самої смерті, зберігалася доставлена ​​з Єкатеринбургу (в якості звіту про виконану роботу) голова убитого Імператора Всієї Русі Миколи Другого.

Якщо дивитись на картину назагал, згідно потрактування А. Баркова, в романі відображені наступні події: підготовка і проведення Жовтневої революції; культурний переворот континентального масштабу - становлення в СРСР нової, створеної В. Леніним, радянської культури; зведення Леніним на культурний п'єдестал М. Горького, а також занепад, деградація і загибель (фізична і духовна) «буревестника революции».

Тепер доцільно було б розглянути думки Баркова щодо прототипу образу Івана Бездомного. Моя думка з автором цієї дослідницької роботи не співпадає, проте ця теорія має право на існування. Хоча б тому що автор провів величезну дослідницьку роботу і є, напевне, найавторитетнішим спеціалістом в галузі розшифрування прихованих смислів в булгаковській творчості. Тож, нарешті, перейдемо до прототипу.

Згідно висновків Баркова, це – сам творець роману, Булгаков Михайло Опанасович. Почнемо наводити докази з кінця: віддаляючись на спокій, Майстер називає Бездомного своїм учнем і наказує зробити те, на що у нього самого не вистачило волі - написати продовження роману про Понтія Пилата. Логічно припустити, що в процесі розвитку дії слід було б очікувати прямих або непрямих вказівок на те, в якій формі Бездомний виконав свою обіцянку. Але інформації з цього приводу ані в романі, ані навіть в епілозі, де образ Понирєва стає головним, здавалося б, немає. Можна, звичайно, припустити, що відповідь на це питання винесено за межі роману? І , можливо, отримати відповідь на нього можна тільки шляхом визначення прототипу Бездомного? Але якщо все-таки відштовхнутися від гіпотези, що відповідь не винесено за межі роману? Адже сам він, роман, своїм ідейним навантаженням виконує наказ Майстра-Горького!

Отже, факти.

Перший: роман «Майстер і Маргарита» розвиває тематику ранньої публіцистики Горького; більше того, через «роман у романі» він певною мірою ідентифікує себе з нею. Отже, обіцянку Бездомного-Понирєва виконує сам Булгаков. Виходить, що в якості прототипу цього образу (в одній з його граней) він мав на увазі себе самого.

Другий: у «Великому канцлері» прізвище Бездомного - Попов, тобто, син попа; це прізвище, просте і розповсюджене, вибивається з ряду «дивних» прізвищ булгаковської сатири. Однак саме цей факт не будет таким дивним, як тільки ми згадаємо, що батько Михайла Опанасовича був професором духовної академії в Києві, а обидва діди - священиками.

Третій: в остаточній редакції прізвище Бездомного - Понирєв, воно утворене від назви залізничної станції Понирі між Курськом і Орлом; до революції територіально знаходилася на землях Орловської губернії, звідки родом батьки Булгакова.

Четвертий: «Бездомний» - літературний псевдонім Понирєва. В одній з ранніх редакцій він значився як «Безродний». У самого Булгакова теж був псевдонім - «Невідомий», структурно схожий з псевдонімами цього персонажа. Більш того, свій власний псевдонім Булгаков включив в текст роману, в найперший його рядок, адже назва першого розділу - «Ніколи не розмовляйте з невідомими». І це ще не все. Виявляється, про себе самого він писав в 1924 році в щоденнику як про безпритульного, причому явно в переносному сенсі: «Вечером, по обыкновению, был у Любови Сергеевны и у «Деиньки». Сегодня говорили по-русски – о всякой чепухе. Ушел я под дождем грустный и как бы бездомный». П'ятий. В одній з ранніх редакцій роману Понирєв фігурує як помічник голови секції драматургів, що ближче до біографії самого Булгакова.

∙ Андрій Кураєв у власному аналізі роману звернув погляд на те, що залишали поза увагою інші дослідники. Спочатку у Булгакова все було очевидно: автор «роману про Понтія Пилата» - Воланд. Але під час поступової переробки роману, виконавцем рукопису стає людина - Майстер. Вперше на сторінках булгаковського роману Майстер з'являється досить пізно - в зошитах 1931 роки (пізніше, ніж Маргарита). Автором же роману про Пилата він стає ще пізніше - тільки восени 1933 роки (він ще «поет», вперше «майстром» називає його Азазелло). До того ж авторство Воланда безсумнівно. Навіть своє ім'я Майстер запозичив у Воланда, у перших редакціях роману так шанобливо назвала Воланда його свита (за джерелами, де сатана або ватажок будь-якого диявольського ордена іноді називається «Великим Майстром»). Проте у остаточному варіанті Воланд чітко робить вказівку на те, що ж саме стало причиною його прибуття до Москви: «Тут в государственной библиотеке обнаружены подлинные рукописи чернокнижника Герберта Аврилакского, десятого века, так вот требуется, чтобы я их разобрал. Я единственный в мире специалист». Пояснення досить цікаве. Герберт Аврілакський (Gerbert d'Aurillac) - це римський папа Сильвестр ІІ (999-1003). Ще не будучи папою, він вивчав у арабських вчених математику. Він був першим вченим, який познайомив європейців з арабськими цифрами. Його підозрювали в заняттях магією, але навряд чи ці звинувачення були грунтовні - інакше він не був би обраний на папський престол. Проте, фігура Сильвестра стала одним із прототипів легенди про доктора Фауста. Легенда свідчила, що Герберт умовив доньку мавританського вчителя, у якого він навчався, викрасти магічну книгу її батька. За допомогою цієї книги він викликав диявола, а вже він зробив його папою і завжди супроводжував його в образі чорного кудлатого пса. Герберту також приписували володіння мистецтвом виготовлення терафима - розмовляючої мертвої голови (порівняння з бесідою Воланда з головою Берліоза).

У підвалах будинку Пашкова Воланд помічений не був. З текстами Герберта начебто ми його теж не бачимо. Невже збрехав? - Ні. Позбавляємо слова Воланда надмірної конкретики і отримуємо: Воланда цікавить якийсь рукопис, написаний деяким Фаустом і зберігається в якомусь московському підвалі. А в такому вигляді це брехня? – Ні. Воланд і справді прибув до Москви для знайомства з рукописом одного з Фаустів. Але називаючи ім'я першого літератуного Фауста, має на увазі останнього - Майстера. Ось з його рукописом він і справді познайомився. І про його існування він знав з початку... Через це Кураєв стосовно Маргарити пише, що у другій повній рукописній редакції роману, з якої в 1938 році був продиктований остаточний варіант, фізична ідентичність Маргарити з королевою Марго відзначається нериховано, без будь-якої завуальованості. У сцені «балу весняного повного місяця» Воланд представляє Маргариті демона-вбивцю Абадон, реакція якого вносить повну ясність у це питання: ««Я знаком с королевой… правда, при весьма прискорбных обстоятельствах. Я был в Париже в кровавую ночь 1572-го года»». При друкуванні Булгаков не використав цю подробицю, але суть зрозуміла і без цього.

На цьому ж місці подій Коров'єв говорить Маргариті: «Вы сами королевской крови… тут вопрос переселения душ… В шестнадцатом веке вы были королевой французской… Воспользуюсь случаем принести вам сожаления о том, что знаменитая свадьба ваша ознаменовалась столь великим кровопролитием…» (в остаточному варіанті «вопрос крови»). Важливо не оминути той момент, що: ще до балу Маргарита чітко усвідомлювала свою ідентичність з королевою-злочинницею, що проявляється в даному епізоді:

«– Пошел ты к чертовой матери. Какая я тебе Клодина? Ты смотри, с кем разговариваешь, – и, подумав мгновение, она прибавила к своей речи длинное непечатное ругательство…

– Ой!.. Простите великодушно, светлая королева Марго! Я обознался…

– Ты бы брюки надел, сукин сын, – сказала, смягчаясь, Маргарита»

Але не менш важливим є інше: Майстер знав про те, що його кохана втілює в собі дух аморальної королеви; про це свідчить та обставина, що, звертаючись до неї, він щоразу використовував тільки одне ім'я - «Марго».

∙ Борис Соколов у своїй книзі «Расшифрованный Булгаков. Тайны «Мастера и Маргариты» » також розглядає таку можливість, що прототипом Воланда міг бути Ленін. Тож на тих аргументах автора, які стосуються причетності Леніна до Воланда, я не буду зосереджувати свою увагу (достатньо попередньої грунтовної аргументації Баркова).

Соколов пише, що, як відомо, для Булгакова Троцький - противник. Булгаков не сприймав класового підходу Троцького до літератури, життя і віри в майбутнє торжество, позитивного впливу світової соціалістичної революції, його центральної ідеї, що «единственным хозяином должен стать коллективный человек», межі могутності якого «определяются лишь познанием естественных сил и умением использовать их». Троцький заперечував те, що інтелігенція може стати рушійною силою для подальшого інтенсивного історичного розвитку. В образі голови МАССОЛІТу Михайла Олександровича Берліоза, що гине в результаті нещасного випадку від рук «комсомолки-вагоновожатой», а не з провини білогвардійців або інтервентів, якраз і спародійована безпідставна впевненість в майбутній всемогутності соціалістичної «колективної людини», в її здатності пізнати і використовувати сили природи і перебудувати суспільство за заздалегідь створеним планом.

РОЗДІЛ I

1.1. Хронологічні межі «Майстра й Маргарити»

Не менш цікавим є запитання стосовно того, у який період відбувались події роману. Прикро, проте, на жаль, конкретної відповіді також немає, оскільки автор не волів власноруч точно вказувати хронологічні межі у остаточному варіанті. Тож знов доведеться повернутися до робіт дослідників роману.
∙ Вищезгаданий диякон Кураєв звертає свою увагу саме на панорамний вигляд міста з даху Будинку Пашкова. Воланд оглядає Москву, зважаючи «на необъятное сборище дворцов, гигантских домов и маленьких, обреченных на снос лачуг» ... Читач, що не є жителем міста, проходить повз цей рядок, не помічаючи його важливості. Щоб цілком оцінити цю булгаківську підказку, потрібно знати географію та історію Москви. Погляньмо на парадний, «телевізійний» краєвид на Кремль з Великого Кам'яного Мосту. Кремль знаходиться праворуч від цього мосту. Попереду - кілька великих кам'яних будинків, за якими розташований Манеж. А ось, зліва від мосту, на Боровицькому пагорбі, і стоїть Будинок Пашкова, будинок з круглою баштою. Якщо тепер дивитися з даху цього будинку, то перед обличчям буде Кремль, попереду зліва - Манеж, праворуч попереду - міст. За спиною - Музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна. За Музеєм - садиба Голіциних. Ззаду і трохи лівіше будинку Пашкова - садиба Гагаріних. Між ними - садиба Лопухіних. Нарешті, ззаду і правіше будинку Пашкова - Храм Христа Спасителя... Втім, усіх цих подробиць можна і не знати. Досить зрозуміти, що мова йде про міський квартал, що впритул приєднується до урядової резиденції і стоїть на березі міської річки. У всіх містах світу - це найдорожчий район. Відповідно, у цьому районі «необъятное сборище дворцов, гигантских домов» - нонсенс! Абсолютно незрозуміло, звідки раптом тут могли взятися «обреченные на снос лачуги».

І все ж вони тут були, щоправда, в одному лише місці і в один лише короткий період часу - з 1933 по 1937 роки. «Тут» означає на місці Храму. Час існування халуп - це час між знесенням Храму і початком будівництва сталінського Палацу рад. Храм підірвали в грудні 1931 року. Добивали його ще півтора року. Будівництво палацу почали в 1937 році. А ось в проміжку між цими двома акціями на місці Храму і з'явилося «село Нахаловка» - самобуд, будиночки, побудовані без жодних дозволів. Його й бачить Воланд. Ця деталь дозволяє зрозуміти час дії роману: чотири весняні дні з 1933 по 1937.

∙ Барков у своїй роботі глибше занурився у прихований пласт роману, щоб зробити свої висновки. Як показав аналіз, в процесі створення «Майстра і Маргарити» Булгаков використовував дві системи зашифровування дат, в основу яких покладені два не пов'язаних між собою і розділених тридцятьма вісьмома роками події. Перша з них, що базується на дату 14/27 червня 1898 роки використовувалася в ранніх редакціях; в остаточному варіанті Булгаков відмовився від цієї системи і як дату фіналу ввів 19 червня 1936 року. Найбільш ранньою межею з усіх можливих слід вважати 1929 рік, починаючи з якого видається «Літературна газета». Про неї йдеться в першому розділі, в епізоді на Патріарших ставках, - вона виявилася в руках Воланда з портретом і віршами Бездомного. Верхня допустима межа - 1936 рік: під час сеансу чорної магії в Вар'єте в публіку падали білі червонці, що використовувались до 1 січня 1937 року, коли була проведена грошова реформа. Можливість визначити більш точно рік дає фраза «Нас в МАССОЛІТі три тисячі сто одинадцять членів». Відомо, що до відкриття першого з'їзду радянських письменників в серпні 1934 року в ССП налічувалося 2,5 тисячі членів. Інформацію про динаміку зростання їх числа можна почерпнути з опублікованої 10 квітня 1936 року в «Літературній газеті» статті за підписом А.М. Горького «Про формалізм». Вона фактично підводила підсумок тривалої і гомінкої кампанії з викорінення «буржуазних тенденцій» в літературній творчості. У ній, крім засудження «Мальтусів», «Уелльсів» і «різних Хемінгуеїв», основоположник соцлітератури повідомив, що за 19 місяців, що минули з часу з'їзду, 3.000 членів спілки письменників дали дивно мало «продукції» своєї творчості (досить авторитетний аргумент проти тверджень булгаковедів, які розцінюють відому постанову ЦК ВКП (б) 1932 року як ту, що дала стимул для розкриття творчого потенціалу).

Таким чином, нижня межа часу фіналу в романі піднімається до 1936 року. Але це - одночасно і верхня межа можливих дат. Отже, розв'язка подій відбувається в 1936 році. У сцені перед балом устами Воланда була вимовлена фраза «Мой глобус гораздо удобнее, тем более что события мне нужно знать точно. Вот, например, видите кусок земли, бок которого моет океан? Смотрите, вот он наливается огнем. Там началась война». Поєднання слів «кусок земли» викреслюють поняття про континент, а «бок которого моет океан» - про острів. Отже, мається на увазі півострів. Дійсно, в 1936 році почалася громадянська війна в Іспанії (Піренейський півострів).

Тепер автор визначає місяць подій, уважно перечитуючи вказівки Булгакова. Сказавши, що події відбувалися нібито в травні, Булгаков шляхом наполегливого повторення певних ознак переносить події роману в червень. Зокрема, мереживна тінь від акацій буває тільки в цьому місяці. Але це ще не все: дія московських розділів відбувається під час цвітіння лип, яке починається в другій половині червня. Доречним буде зазначити, яким витонченим чином Булгаков сховав інформацію про їх цвітіння. Про нього в романі прямо не сказано. Навпаки, там вказано, що немає навіть запаху лип! Вірніше, він не проник в кабінет Римського, коли по його душу прийшли вампіри Гелла і Варенуха: «Рама широко распахнулась, но вместо ночной свежести и аромата лип в комнату ворвался запах погреба. Покойница вступила на подоконник. Римский отчетливо видел пятна тления на ее груди». Тобто, читачеві дається зрозуміти, що там, на вулиці, аромат лип є.

У рукописі, з якого Булгаков в 1938 році диктував на машинку роман, була присутня ще одна тимчасова примітка - полуниця, щоб датувати час московської межі більш конкретно. А саме другою половиною червня. І тут письменник надійно «сховав» цю примітку в опис похорону Берліоза: «Зачем, к примеру, гиацинты? С таким же успехом клубнику можно было бы положить или еще что-нибудь». Ось такими прийомами, ховаючи важливу для розуміння свого задуму інформацію в відволікаючих увагу читача гострих сюжетних поворотах, Булгаков подає її читачеві. І все ж від полуниці як тимчасової мітки в остаточній редакції Булгаков відмовився.

Тепер повернемось до дати початку подій у романі. В процесі дошліфовки висновку Баркова про те, що в романі під виглядом Вар'єте показаний МХАТ, було виявлена певна деталь. Незважаючи на перехід в остаточній редакції на іншу систему тимчасових міток, в ній в прихованому вигляді збереглося те ж поєднання дат 14/27 червня, яке Булгаков обігравав, починаючи з перших редакцій. У мемуарах засновника музею МХАТ є такі слова: «И зима 1897 года, и весна 1898 года целиком ушли на подготовительные работы. На 14 июня назначено было первое общее собрание труппы в подмосковной дачной местности Пушкино, где при даче Архипова сняли сарай, который наскоро превратили в подобие театра, с маленькой сценой, с крошечным зрительным залом». Чесно кажучи, згадка про 14 червня в тексті анітрохи не є вагомим аргументом для того, щоб стверджувати щось конкретне. Але побачивши назву дачної місцевості Пушкіно... Ось він, цей діалог Римського і Варенухи з приводу зникнення загадкової Лиходєєва:

«Тут администратор подпрыгнул и закричал так, что Римский вздрогнул:

– Вспомнил! Вспомнил! В Пушкине открылась чебуречная «Ялта»! Все понятно. Поехал туда, напился и теперь оттуда телеграфирует!»

Тепер наступне. «На тридцатилетнем юбилее Художественного театра по новому стилю 27 октября, а по тогдашнему в России – 14-го, Станиславский в своей речи, говоря о нашем с ним тесном тридцатилетнем союзе, несколько раз называл меня «супругой», что вот он с труппой уезжает в Америку, а супруга остается дома беречь хозяйство, что поэтому роль супруги не такая видная, как его – мужа. На это я в своей речи под хохот нашей юбилейной аудитории возражал: я говорил, что супруга – это он, а я – муж, и что это очень легко доказать. День 14/27 октября, – говорил я, – это день первого представления и, так сказать, день крестин, «октябрины» Художественного театра, а не рождения. Рождение было за несколько месяцев до того в деревне Пушкино, недалеко от дачи Алексеева «Любимовки», в специально приспособленном особняке со сценой. Это там впервые собралась вся труппа, там произнесено было первое вступительное слово. По всему этому местом рождения надо считать Пушкино и Днем рождения – 14/27 июня» –Барков звертає увагу на ту обставину, що засновник МХАТ оперує саме тими датами, які Булгаков використовує в ранніх редакціях роману. Все ж виявляється, що завдяки виступу В. І. Немировича-Данченка, в якому він заперечував думку Станіславського, дата 14/27 червня стала якщо не канонічною, то у всякому разі гучною – принаймні для тих, хто був присутній 27 жовтня 1928 року на урочистому святкуванні тридцятиріччя МХАТ. Тепер звернемо увагу на наступні зміни. Йдеться, в першу чергу, про географічне місце, в яке за волею Воланда був перенесений Степан Лиходєєв. Згідно з початковим задумом, таким місцем був Владикавказ, потім Булгаков раптом змінив його на Ялту. Причину зміни можна пояснити тим, що на протязі майже всього часу роботи над романом тимчасової міткою служила дата 14/27 червня 1898 роки як початок часу дії фабули, а в останній редакції за основу взята дата 19 червня 1936 роки як фіналу «московської» частини. Владикавказ тому вже не міг бути включений в фабулу, бо він в 1931 році він був перейменований на Орджонікідзе. Використання старої назви порушувало б нову систему тимчасових міток; використання ж нової звужувало б діапазон можливих рішень і робило сам факт прив'язки подій до конкретного періоду зайво помітним, чого Булгаков, скорше за все, прагнув уникнути.

Варто згадати про сцену з живими шахами перед балом Сатани. Соколов вважає, що у своїх «живих шахах» Булгаков орієнтувався також на «Легенду про арабського звіздаря» з книги американського письменника Вашингтона Ірвінга «Альгамбра» , де астролог демонструє султанові Абер Абусу живі шахові фігурки, рух яких означає, що вороги вже йдуть на підвладну султанові Гранаду (область Іспанії, найдовше утримувана арабами). Звіздар пропонує на вибір: або змусити ворогів відступити без пролиття крові, торкнувшись фігурок тупим кінцем списа, або спровокувати серед них криваве побоїще, торкнувшись фігурок вістрям списа. Султан обирає кровопролиття, і відбувається кривава різанина серед людей, яких позначають фігурки. Таким чином, шахова партія Бегемота і Воланда виявляється також пов'язана з Громадянською війною в Іспанії. Тобто версія Баркова про вказівку на війну на Піренейському півострові, співпадає з даною версією Соколова, тільки підтверджена інакшим чином.

РОЗДІЛ IІ

ДОСТОВІРНІ АСТРОНОМІЧНІ ФАКТИ

Під час перечитування роману, вивчення матеріалу для написання курсової роботи, мене зацікавив той факт, що автор неодноразово використовує астрологічну, астрономічну символіку та символіку місячного сяйва. Оскільки астрологія (завдяки цій науці можливо за розташуванням небесних тіл передбачати майбутнє життя окремої людини чи суспільства), астрономія (наука про будову і розвиток небесних тіл і Всесвіту) мають пряме відношення до реальності,я вирішила знайти декілька деталей з твору та визначити їх тлумачення.

Завдяки одному з астрономічних «ключів», про який буде написано далі, можливо кокретно визначити дату смерті Майстра. Це обгрунтував один з вищезгаданих булгаковедів. Дана деталь міститься у фразі Воланда, який, передбачаючи смерть Берліоза, вимовляє каббалістичне заклинання «Раз, два… Меркурий во втором доме… Луна ушла». Тут думка дослідника розходиться з коментарем Г.А. Лесскіс, який вважає, що «Воланд делает вид, что узнает судьбу Берлиоза… Его астрологические вычисления оказываются фарсом и буффонадой». Не знаю, як з астрологічних, а ось з астрономічних позицій - це аж ніяк не «фарс и буффонада». У другому будинку планет - зодіакальному сузір'ї Тельця - в 1936 році Меркурій перебував з середини травня до третьої декади червня. У цей період було два молодика, натяк на яких вбачається у вживанні Булгаковим слова «пішла» замість характеризуючого добовий цикл «зайшла» (в молодика Місяць йде на три дні - тобто, її неможливо бачити, це - усталене словосполучення). Невизначеність усувається початком фрази Воланда «Раз, два...», з чого можна зробити висновок про необхідність вибору саме другого молодика, яке відбулося 19 червня (прошу звернути увагу на одночасне підтвердження місяця). У цей день 19 червня 1936 року вся країна прощалася з покинувшим життя А.М. Горьким. Виявляється, для читацької публіки тридцятих років уже сама згадка про Меркурій мала викликати безпосередню асоціацію з цією сумною подією. Справа в тому, що візуальне спостереження цієї планети настільки ускладнене, що не всім навіть професійним астрономам вдається хоч раз побачити його протягом усього свого життя. Тому, коли в день прощання з тілом Горького мільйони жителів країни побачили Меркурій, причому вдень, неозброєним оком, то ця подія закарбувалася в пам'яті сучасників Булгакова. Не тільки як унікальна астрономічне явище, але і асоціюється з великою втратою, масштаб якої офіційна пропаганда ставила на друге місце після смерті В.І. Леніна.

Варто звернути свою увагу на те, що у романі присутній певний астрологічний парадокс. Він міститься у фразі Маргарити, коментуючої слова Воланда про те, що Пилат кожного повного місяця відчуває занепокоєння: «Двенадцать тысяч лун за одну когда-то, не слишком ли это много?». Помітна парадоксальність цієї фрази полягає в тому, що з моменту страти Христа до описуваних в романі подій минуло не дванадцять тисяч повних місяців, а майже вдвічі більше - приблизно 23500, якщо прийняти різницю в датах в 1900 років. Але всезнаючий Воланд не виправив її помилку. Механічна помилка з боку Булгакова виключена, оскільки з робіт М.О. Чудакової видно, що Булгаков надавав виключно важливе значення вивченню руху Місяця саме в зв'язку з написанням роману. Можна припустити, що ця помилка введена в текст навмисно. Дійсно, письменником була врахована астрономічна тонкість: в будь-якій точці земної кулі всі повні місяці поспіль спостерігати неможливо. Справа в тому, що повний місяць - це не період, а мить, яка визначається астрономами з точністю до хвилини. Тому, коли він відбувається, то його можна бачити тільки на тій стороні земної кулі, яка звернена до Місяця. Оскільки тривалість синодичних місяців не кратна земній добі, кожен наступний повний місяць спостерігається в різних частинах Землі. В цілому ж за тривалий період часу в кожній конкретній точці, в тому числі і в тій, де відбуває покарання Понтій Пилат, можна спостерігати лише половину від усіх повних місяців. Як бачимо, Маргарита не помилилася. Важливіше навіть те, що така помилка в романі не може вийти з-під пера письменника ненавмисно, як би «раптом», сама по собі. Її потрібно ретельно готувати, адже специфіка жанру не дозволяє використовувати в діалогах багатозначних чисел. Вона вимагає округлення до цілого числа тисяч. Однак навіть при такому вимушеному округленні справжня помилка не вийшла за межі двох відсотків, що є вражаючою (якщо хочете - астрономічною) точністю. Хоча цей ключ безпосередньо ніякої інформації по фабулі не розкриває, він виконує не менш важливу функцію: сигналізує про достовірність усіх включених в текст тимчасових міток, що дозволяють визначити в романі події за зашифрованими датами. Іншими словами, ключ цей особливий - «ключ достовірності».

Тепер перейдемо до трактування місячного сяйва у романі. Багато дослідників аналізували «місячну» тему як в романі, так і в інших творах письменника. Деякі у своїх припущеннях підійшли досить близько до булгаківського тлумачення місячного світла як пов'язаного з усім недобрим. Але ніхто не звернув уваги на дуже важливу булгаківську характеристику цього світла, причому на самому початку, в сцені гонитви за Воландом: «В лунном, всегда обманчивом, свете Ивану Николаевичу показалось, что тот стоит, держа под мышкою не трость, а шпагу». Тобто, Булгаков попереджає нас, що пов'язане з місяцем - завжди обман. І в даному випадку він підкреслює, що Майстер з’явився Івану Бездомному (поки ще Івану - в Іванушку поет перетвориться в процесі візиту свого гостя) в променях повного місяця, пішов зі словами «Ночь валится за полночь. Мне пора». Також у творі була наведена дана цитати: «В лунном пылании растворились улетевшие ведьмы»; «Ровное гуденье машины, летящей высоко над землей, убаюкивало Маргариту, а лунный свет ее приятно согревал», тобто «всегда обманчивый свет» грів Маргариту, яка вже перетворилась в той час на відьму. Тож важко сказати, що і у цих уривках автором вміщений позитивний зміст сяйва.

Проте існує ще один погляд на цей символічний образ. Напевно, з усього вищенаписаного можна зробити висновок, що роман Булгакова дуже неоднозначний. Немає тих речей у творі, значення яких можна було б стверджувати зі стовідсотковою впевненістю. Тому розглянемо таку версію: потік сяйва слугує втіленням потоку істини. Згадаємо: «Ложе было в полутьме, закрываемое от луны колонной, но от ступеней крыльца тянулась к постели лунная лента. И лишь только прокуратор потерял связь с тем, что было вокруг него в действительности, он немедленно тронулся по светящейся дороге и пошел по ней вверх прямо к луне. Он даже рассмеялся во сне от счастья, до того все сложилось прекрасно и неповторимо на прозрачной голубой дороге». Як відомо, далі за текстом у Понтія Пилата був діалог з Ієшуа Га-Ноцрі, після якого жорстокий прокуратор Іудеї усміхався та плакав від щастя уві сні. Цей епізод свідчить про позитивний вплив сяйва на Понтія Пилата. Також ми часто зустрічаємо згадку про те, що Майстер часто ухилявся від сяйва, перебуваючи у палаті разом з Іваном Бездомним, проте він дивився на джерело світла. За словами Левія Матвія, Майстер заслужив спокій, а не світло. Якщо говорити точніше, то він не гідний саме місячного сяйва, пов'язаного з безупинним наближенням до правди.

ВИСНОВОК

Наприкінці моєї роботи я б хотіла сказати про те, що нині кожен з нас є свідком того, як геніальні творіння Булгакова не втрачають своєї актуальності вже на протязі багатьох років. Якщо розглядати його творчість на загал, то ніхто не зможе заперечити той факт, що перш за все Михайло Опанасович зробив неоціненний внесок для розвитку класичної літератури. У його численних оповіданнях, фейлетонах, нарисах відбилася драматична епоха радянської дійсності 20—30-х років ХХ століття. Творчість письменника пройшла випробування часом і зайняла своє місце в скарбниці світової культури. Проте якщо поглянути глибше, можна зрозуміти, що письменник мав на меті донести свої твори перш за все людям, читачам, показати власне світосприйняття кожному, торкнутися вічних тем. У дослідженому романі «Майстер і Маргарита» автор висвітлює проблему добра та зла, істину і її зневаження, каяття і прощення. Як було зазначено у вступі, багатогранність твору виявляється у тому, що він охоплює одразу кілька тем. Нам відомо, що Булгаков на протязі дванадцяти років свого життя створював цей неоціненний скарб для наступних поколінь. Він буквально його вистраждав, бо під час написання роману автор витримував нескінченні моральні утиски його особистості з боку влади. А наприкінці життя його ще й охопила тяжка хвороба – склероз нирок та висока гіпертонія. Тож вперто працюючи далі, не зупиняючись перед перешкодами на своєму шляху, він невпинно писав далі. У «Майстрі і Маргариті», створеній кров’ю і потом, Михайло Опанасович залишив велику кількість завуальованих підказок, розгадавши які можна дійти до провідної думки письменника, яка тонкою стрічкою проходить крізь усю концепцію роману. Кожного разу при перечитуванні твору читач натрапляє на нові деталі, яких він не зміг побачити раніше. Кожного разу ми йдемо за тими хлібними крихтами, які залишив нам митець для того, щоб врешті решт ми мали змогу осягнути велич роману. Йдучи за цими підказками, велика кількість письменників у 80-х - 90-х роках почала вже замислюватись над тим, чи не у кожного з героїв є свій прототип? Частина з них вже займається дослідженнями цього питання, шукає підтвердження. Я не претендую на таку ж глибину своєї праці стосовно тієї теми, яка обрана мною, як у тих дослідників, роботи яких я обирала для матеріалу. Проте ця тема мене також дуже зацікавила, тож й у подальшому я намагатимусь також робити маленькі внески для того, щоб коли-небудь ми змогли повністю розшифрувати цей літературний скарб.

Підводячи риску під вищезазначеним та основною частиною науково-дослідницької роботи, можна зробити висновки, що роман проаналізовано та мета досягнута. У курсовій роботі ми розглянули образи головних героїв роману: Воланда, Майстра та Маргарити. Спираючись на роботи дослідників, розглянули різноманітні натяки автора. Наприклад, астрологічні, астрономічні символи та символіку місячного сяйва. Крім цих символів «ключі» були «сховані» у описі міста, назві пляшки вина, у даті видання «Літературної газети» та ін. На підставі даних деталей зроблено висновок, що роман все ж таки був заснований на реальних подіях. Також ми розглянули втілення нематеріальних речей у реальному світі «Майстера і Маргарити».