Сьогодні ми помандруємо до загадкового, далекого від нас материка — Північної Америки. Із давніх-давен там жили різні племена — полювали, рибалили, вирощували врожаї, вільно користувалися всім багатством природи, інколи воювали. Деякі з них (майя, ацтеки) досягли високого рівня цивілізації. Алей інші племена мали свої казки, легенди, у яких висловлювали свої уявлення про світ, мрії та сподівання.У XV столітті європейці відкрили для себе Новий Світ — Америку — і почали її освоєння, часто на шкоду місцевому населенню, витісняючи його з корінних місць і одбираючи його багатство. Із різних кінців світу до Америки приїхало безліч поселенців у пошуках щастя й достатку. Поступово виросли великі міста, склалася американська нація — ділова, підприємлива, інколи навіть безжалісна, коли щось загрожує її благополуччю. Стала розвиватися і своя культура, адже талановитих людей тут ніколи не бракувало. Кращі представники літератури мріяли про те, щоб Америка досягла в духовній сфері таких же успіхів, як і в економіці, політиці, господарстві. Серед них і славнозвісний поет Генрі Водсворт Лонґфелло

— Генрі Водсворт Лонґфелло походив з давньої йоркширської сім’ї, що переселилася в Америку в XVII сторіччі та жила за суворими пуританськими традиціями. Поет виховувався спочатку в маленькому місті Портленді, багато читав, захоплювався Вашингтоном Ірвінґом і під його впливом став писати вірші. Університетську освіту Лонґфелло отримав в коледжі Боудін, в Брунсвіку, і після річного перебування в Європі став професором нових мов спочатку в Брунсвіку, потім у Гарвардському університеті; склав низку цінних курсів з європейської літератури, видав кілька перекладів з іспанської, нарисів про свої подорожні враження.

З кінця 1830-х років він цілком віддався поезії. У русі на користь звільнення негрів 1840-х років Лонґфелло брав набагато меншу участь, ніж інші американські поети. Він був мало політичний і, співчуваючи або люціоністам, висловив це лише кількома художніми піснями про невільників.Від ліричної поезії Лонґфелло перейшов до створення епічних поем національно-американського характеру. Такою є, перш за все, «Євангеліна» (1847), пасторальна поема з історії перших французьких вихідців в Америці, вона одразу зробила Лонґфелло національним поетом і до початку XX століття залишалася однією з настільних книг кожної американської родини. Тим же національним характером відрізняються інші твори, у яких поет надихається переказами про британських предків сучасних американців, і «Гайавата» (1855), поема з побуту індіанців Північної Америки. Цими творами Лонґфелло досяг вершини літературної слави; всі його подальші збірки знаходили схвальний відгуку критики й у публіки, так само як його переклади з італійських,французьких та німецьких поетів. Вихований у дусі європейських літератур, пройнятий поезією Вордсворта та інших англійських письменників, Лонґфелло в перших ліричних збірниках пересадив англійський спокійний, ідилічний романтизм на американський ґрунт.

У ліричних збірниках Лонґфелло чергуються бадьорі і меланхолійні мотиви: в одних він проповідує активний, оптимістичний ідеал життя, звеличує безмежність прагнень до недосяжного ідеалу, в інших співає гімн примирення з ударами долі, молить лише про тимчасове забуття від страждань, оспівуючи ніч.

В епічних поемах Лонґфелло відзначається прагнення створити нову національну поезію, відтворити красу незайманих лісів, наївність населення, його прості почуття і цільні характери.«Євангеліна» навіяна поемою «Герман і Доротея» Ґете. Дівчина,розлучена з коханим унаслідок несподіваного вигнання їх сімей з рідного гнізда, самотнє і сумне життя тих, хто любить, їх подвиги в служінні страждаючим співвітчизникам, їх зустріч у шпиталі, коли в умираючому Габріелі Євангеліна, тепер сестра милосердя, впізнає друга своєї юності — такий сюжет поеми, прекрасної здебільшого окремими епізодами, описами побуту та дикої природи, а також вдалим вживанням гекзаметра.

Найвідоміший твір Г. Лонґфелло — «Пісня про Гайавату» —складений на основі міфів, казок та легенд північно-американських індіанців. Чому письменник звернувся саме до цього матеріалу, не став писати і прославляти сучасні йому часи? Бо вважав не справедливим, що корінне населення впродовж віків винищувалося, витіснялося зі своїх земель. До індіанців ставилися як до людей нижчого сорту. А вони, між іншим, мали високу культуру, багату усну народну творчість, тверді морально-етичні принципи. У них є чому повчитися і тим, хто вважає себе високоосвіченими, цивілізованими людьми. Що ж це за люди, північно-американські індіанці, чому в них така дивна назва?

— Офіційно відкриття Північної Америки датується 1492 роком, коли Христофор Колумб досяг її південно-східних берегів, помилково вважаючи, що приплив до Індії. Звідси виникла й закріпилася за місцевими жителями назва — індіанці (жителі Індії — індійці; порівняйте: рос. индейцы — индийцы). Із XV до XVIII століття тривали відкриття й дослідження різних частин Америки.

Місцевість, про яку йдеться у «Пісні про Гайавату»,— це район так званих Великих Озер — Верхнього, Ґурону, Мічиґану. Він був відкритий в 1615–1628 роках французькими дослідниками С. Шампленом та Е. Брюлле. Це багатий і різноманітний край з мальовничими скелями, ріками й озерами, густими лісами. Про численний рослинний і тваринний світ ми можемо дізнатися із самої поеми. Там згадуються кедр, береза, модрина, ялина; ведмідь, олень, бобер, білка; гусь, казарка, ворон, дятел, сова, орел, голуб, нирок, чайка, глухарка та інші птахи; осетр, щука, окунь, самглав, оселедець; змальовують-ся прекрасні, інколи суворі пейзажні картини. Жили індіанські племена поселеннями у віґвамах — куренях, укритих шкірами звірів. Вони займалися полюванням, рибальством, вирощуванням кукурудзи. Лонґфелло докладно описує, що їли, у що вдягалися індіанці, як вони розважалися, як справляли обряди, у що вірили. Усе це не власні домисли письменника. Він опирався на дослідження етнографів.

Вікторина за поемою Г. Лонґфелло «Пісня про Гайавату»

Які індіанські племена називаються в поемі? )

Про які місяці та пори року згадується в поемі?

Хто виростив головного героя поеми Гайавату?

Які легенди індіанського народу використані в поемі? 

Хто допомагав Гайаваті в боротьбі з ворогами, у праці?

Хто шкодив Гайаваті?

Чого навчив свій народ Гайавата?

Звідки пішло, за легендою, плем’я пігмеїв?

Як звали друзів Гайавати?

Хто в поемі характеризується як хвалько, оповідач дивних історій?

Із ким із духів боровся Гайавата?

Хто в поемі з людини перетворився на злого чаклуна?

Сюжет поеми «Пісня про Гайавату»

У вступі автор згадує музиканта Навадагу, який колись, у стародавні часи проспівав гімн про Гайавату: «Про його народження чудове, / Про його велике життя: / Як постив і молився, / Як працював Гайавата, / Щоб народ його був щасливий, / Щоб він йшов до добра і правди».

Верховне божество індійців, Гітчі Маніто — Владика Життя, що «створив усі народи», що накреслив пальцем русла річок по долинах, зліпив із глини люльку й закурив її. Побачивши дим Люльки Миру, що піднімався до неба, зібралися вожді усіх племен: «Йшли Чоктоси і Команчі, / Йшли Шошони і Омоги, / Йшли Гурони і Мендени, / Делавери і Могоки, / Чорноногі і Пони, / Оджибвеї і Дакоти».

Гітчі Маніто закликає ворогуючі племена примиритися й жити«як брати» і передрікає появу пророка, який вкаже їм шлях до порятунку. Підкоряючись Владиці Життя, індійці занурюються у води річки, змивають бойові фарби, закурюють люльки і рушають зворотним шляхом.

Перемігши величезного ведмедя Міше-Мокву, Меджеківісстає владикою Західного Вітру, інші ж вітри віддає дітям: Східний — Вебону, Південний — Шавондазі, Північний,— злому Кабібонокке.

«У незапам’ятні роки, / В незапам’ятний час» прямо з місяця впала на квітучу долину прекрасна Нокоміс, дочка нічних світил. Там, у долині, Нокоміс народила дочку й назвала її Веноною. Колидочка виросла, Нокоміс не раз застерігала її від чар Меджеківіса, але Венона не послухалася матері. «І народився син печалі, / Ніжної пристрасті й печалі, / Чудової таємниці — Гайавату».

Підступний Меджеківіс незабаром залишив Венону, і та померла від горя. Гайавату виростила і виховала бабуся. Ставши дорослим, Гайавата надягає чарівні мокасини, бере чарівні рукавиці й вирушає на пошуки батька, запалившись бажанням помститися йому за загибель матері. Гайавата починає бій із Меджеківісом і змушує того відступати. Після триденної битви батько просить Гайавату припинити бій. Меджеківіс безсмертний, його не можна здолати. Він закликає сина повернутися до свого народу, розчистити річки,зробити землю плодоносною, убити чудовиськ і обіцяє зробити його після своєї смерті владикою Північно-західного вітру.

У лісовій глушині Гайавата постить сім ночей і днів. Він звертається до Гітчі Маніто з молитвами про благо й щастя всіх племені народів, і ніби у відповідь у його віґвамі з’являється юнак Мондамін із золотистими кучерями і в зелено-жовтому одязі. Три дні Гайавата бореться з посланцем Владики Життя. На третій день він перемагає Мондамина, ховає його і потім не перестає відвідувати його могилу. Над могилою один за одним зростають зелені стебла,це інше втілення Мондаміна — кукурудза, їжа, послана людям Гітчі Маніто.

Гайавата будує пірогу з березової кори, скріплюючи її коренями темраку — модрини, роблячи раму з гілок кедра, прикрашає голками їжака, забарвлює соком ягід. Потім разом зі своїм другом-силачем Квазіндом Гайавата поплив річкою Такваміно й очистив її від корчів і мілин. У затоці Гайавата тричі закидає вудку, щоб упіймати Великого Осетра — Міше-Наму. Міше-Нама ковтає пірогу разом із Гайаватою, і той, знаходячись в череві риби, щосили стискає серце величезного царя риб, поки той не гине. Потім Гайавата перемагає злого чарівника Меджисогвона — Перлинне Перо,якого охороняють страшні змії.

Гайавата знаходить собі дружину, прекрасну Міннегагу з племені дакотів. На весільному бенкеті на честь нареченого й нареченої танцює красень і насмішник По-Пок-Ківіс, музикант Чайбайа-бос співає ніжну пісню, а старий Ягу розповідає дивовижну легенду про чарівника Оссео, що зійшов з Вечірньої Зірки.

Щоб уберегти посіви від псування, Гайавата велів Міннегазів мороці ночі обійти поля оголеною, і вона слухняно, «без зніяковіння і без страху» покоряється. Гайавата ж ловить Царя-ВоронаКагагі, що наважився привести зграю птахів на посіви, і для остраху прив’язує його на покрівлі свого віґваму.

Гайавата придумує письмена, «щоб прийдешнім поколінням /Було можна розрізняти їх».

Злякавшись благородних прагнень Гайавати, злі духи укладають проти нього союз і топлять у водах Гітаї-Гюмі його найближчого друга музиканта Чайбайабоса. Гайавата від горя захворів,і його зціляють за допомогою заклинань і магічних танців.

Зухвалий красень По-Пок-Ківіс учить чоловіків свого племені грати в кості й безжально їх обіграє. Потім, розохотившись і знаючи до того ж, що Гайавата відсутній, По-Пок-Ківіс руйнує його віґвам. Повернувшись додому, Гайавата кидається за По-Пок-Ківісом. А той, втікаючи, опиняється на бобровій греблі і просить бобрів перетворити його на одного з них, тільки більшого і вищого за всіх інших. Бобри погоджуються і навіть обирають його своїм вождем. Тут на греблі з’являється Гайавата. Вода прориває греблю,і бобри поспіхом ховаються. По-Пок-Ківіс же не може побігти за ними через свої розміри. Гайаваті вдається лише упіймати його,але не вбити. Дух По-Пок-Ківіса вислизає й знову набуває подобу людини. Втікаючи від Гайавати, По-Пок-Ківіс перетворюється на казарку, тільки більшу та сильнішу, ніж усі інші. Це й губить його: він не справляється з вітром і падає на землю, але знову біжить, і Гайаваті вдається впоратися зі своїм ворогом, тільки закликавши на допомогу блискавку і грім.

Гайавата втрачає ще одного свого друга — силача Квазінда,якого згубили пігмеї, котрі потрапили йому в тім’я «блакитною ялиновою шишкою», як він плив у пірозі річкою.

Настає сувора зима, і у віґвамі Гайавати з’являються примари — дві жінки. Вони похмуро сидять у кутку віґваму, не кажучи ні слова, лише хапають кращі шматки їжі. Так проходить багато днів, і ось одного разу Гайавата прокидається серед ночі від їхніх зітхань і плачу. Жінки розповідають, що вони — душі мертвих і з’явилися з островів Потойбічного Світу, щоб наставити тих, що живуть: не треба мучити померлих безплідною скорботою і закликами повернутися назад, не треба класти в могили ні хутра, ні прикрас, ні глиняних чаш — тільки трохи їжі й вогню в дорогу. Чотири дні, поки душа добирається до країни Потойбічного Світу,потрібно палити вогнища, освітлюючи їй шлях. Потім примари прощаються з Гайаватою і зникають.

У селищах індіанців починається голод. Гайавата вирушає на полювання, але безуспішно, а Міннегага слабшає день за днем і помирає. Гайавата в скорботі, ховає дружину й чотири ночі палить поховальне вогнище. Прощаючись з Міннегагою, Гайавата обіцяє скоро зустрітися з нею «в царстві світлого Поніма, / Нескінченному, вічному житті».

У поселення повертається з далекого походу Ягу і розповідає,що бачив Велике Море і крилату пірогу «більше цілого гаю сосен».У цьому човні Ягу бачив сто воїнів, обличчя яких були пофарбовані білою фарбою, а підборіддя покриті волоссям. Індіанці сміються, вважаючи розповідь Ягу чергової небилицею. Не сміється тільки Гайавата. Він повідомляє, що йому було видіння — крилатий човен і бородаті блідолиці чужоземці. Їх слід зустріти з ласкою і привітом — так велів Гітчі Маніто.

Гайавата розповідає, що Владика Життя відкрив йому майбутнє: він бачив «густі раті» народів, що переселяються на захід.«Різні в них були наріччя, / Але одно в них билося серце, / І кипіла невпинно / Їх весела робота: / Сокири в лісах дзвеніли, / Міста в лугах диміли, / На річках і на озерах / Пливли з блискавкою і громом / Окрилені піроги».

Але майбутнє, що відкрилося Гайаваті, не завжди було променистим: він бачить і індіанські племена, які гинуть у боротьбі одне з одним.

Гайавата, а за ним й інші індіанці, привітно зустрічають блідолицих, що приплили на човні, і залучаються до істин, які проголошує наставник блідолицих, «їхній пророк у одязі чорному»,— до начал християнської релігії, оповідань «про Святу Марію-Діву, /Про її передвічного Сина».

Гості Гайавати засинають у його віґвамі, стомлені жарою,а сам він, попрощавшись із Нокоміс і зі своїм народом і заповідаючи слухати мудрі настанови присланих з царства світла гостей,спливає у своїй пірозі на Захід, в Країну Поніма, «до Островів Блаженних — в царство / Нескінченного, вічного життя».