«Любов - це дар…» (вечір поезії для старшокласників) Сцена оформлена вазонами, прикрашена квітами; посередині сцени - плакат у формі великого серця; на журнальному столику, каміні та фортепіано стоять підсвічники зі свічками; стіни залу прикрашені написами українською, російською мовами: Кохання безкрає Помчить наші душі увись… (В.Сосюра) А скільки терпить мук пекельних той, Хто сумнівається й кохає палко (В.Шекспір) Страна любви - великая страна (В.Высоцкий) ( танцювальна група виконує танець зі свічками) Ведуча. Кохання... Ніхто і ніколи не в змозі буде до кінця пояснити, що ж це таке. Це велика загадка життя... Ведучий. Він і вона... Кохання і ніжність, відчай і розпука — це вічні теми поезії. Франческо Петрарка, Вільям Шекспір, Фрідріх Міллер, Джордж Байрон, Генріх Гейне, Віктор Гюґо, Олександр Пушкін, Іван Франко, Леся Українка, Марина Цвєтаєва — поети всіх часів і всіх народів оспівували почуття кохання. Палке чи ніжне, пристрасне чи мрійливе — воно знайоме всім.
Під ніжну мелодію виходять юнак (зі сцени) і дівчина (із залу), зустрічаються перед сценою і виконують вірш — діалог О. Дементьева «Баллада о любви».
Він
Я с первого дня єто понял, Как будто на полном скаку Коня вдруг над пропастью поднял. Вона
Я столько ждала и устала, Как будто на белом снегу Гроза мою душу застала. Він Сошлись, разминулись пути, Но он ей звонил отовсюду, И тихо просил: Не грусти...» И тихое слышалось: «Буду...» Вона Однажды на полном скаку С коня он сорвался на съемках. — Я жить без тебя не могу,— Она ему шепчет в потемках. Он бредил... но сила любви Вновь к жизни его возвращала, И смерть отступала: «Живи!» И все начиналось сначала. Він
Он ей улыбался устало,— А помнишь на белом снегу, Вона Прилипли снежинки к виску, И капли грозы на ресницах, —Я жить без тебя не могу И, значит, ничто не случится. (Обійнявшись, проходять між глядачами у зал.) Відкривається завіса. На сцені — стіл, на якому підсвічники зі свічками, книги, аркуші паперу; за столом сидить і пише юнак, за його спиною — дівчина. Дівчина. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже 3 роки, і вірю, що моя доля бути його дружиною... Я клянусь Вам усім для мене святим, що ця нещасна людина буде щаслива зі мною. Він пише мені незрозумілі слова, а я ходжу з листом до знайомих і питаю роз'яснення» (Анна Ахматова). Юнак (читає) Вот я один в вечерний тихий час, Я буду думать лишь о Вас, о Вас,
Я брошусь на скрипучую кровать, Подушка жжет... нет, мне не спать, а ждать. И крадучись, я подойду к окну, На дымный луг взгляну и на луну, Вон там, у клумб, Вы мне сказали: «Да». О, это «да» со мною навсегда. И вдруг сознанье бросит мне в ответ, Что Вас, покорной, не было, и нет, Что Ваше «да», Ваш трепет у сосны, Ваш поцелуй - лишь бред весны и сны. (М.Гумільов) Звучить пісня у виконанні А. Пугачової на слова Марини Цвєтаєвої Ведуча. Про кохання написано багато. Багато, тому що, коли це почуття з'являється, завмирає серце, тремтить душа, хочеться писати вірші і оспівувати свою любов. Ведучий. Драматург Бен Джонсон сказав такі чудові слова про Вільяма Шекспіра: «Душа нашого віку, диво нашої сцени, він належить не одному століттю, а всім вікам». Шекспір — неперевершений майстер сонетів про кохання. На фоні музики звучить англійською мовою і в перекладі українською сонет 130 В. Шекспіра; англійською — читає дівчина, а потім продовжує юнак українською. Учень Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста, Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного, коса густа. Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав. І дише так вона, як дишуть люди, —
І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені,
А кроки милої — найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими. Ведуча. Про кохання написано чимало, адже це невичерпне почуття. І воно існує в душі людини доти, поки б'ється її серце. Назустріч одне одному виходять двоє читців — парубок та дівчина. На фоні музики М. Леграна із к/ф «Шербурські парасольки» вони читають вірші Р. М. Рільке та Л. Костенко, сцену залишають разом, обійнявшись. Юнак Згаси мій зір — я все ж тебе знайду, без уст тобі обітницю складу. коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь, (Переклад М.Бажана) Дівчина Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши Сотні вражень, імен і країн, - На сьогодні, на завтра, назавжди! Ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, На яку ти мене прирік. То все разом, а ти - окремо. І сьогодні, і завтра, й навік. (Ліна Костенко) Ведучий. Одного разу відомий французький письменник Андре Моруа пішов у театр і там почув, як незнайомка запитала в своєї подруги: «Як бути коханою? І він дає відповідь: «Кохання починається з радісного відчуття власної сили, що поєднується зі щастям іншої людини. Подобатись — означає і дарувати, і брати. Ми ніколи не набриднемо дівчині й жінці, коли говоритимемо із нею про її уподобання і красу, коли розпитуватимемо про її дитинство, і смак, і про те, що її засмучує. Ви ж ніколи не набриднете юнакові і чоловікові, якщо попросити його розповісти про себе самого. Скільки жінок здобули собі славу чудових слухачок! Врешті, і слухати немає потреби, досить лише робити вигляд, що ви слухаєте». Ведуча. Кохання збагачує душу, людина повніше відчуває життя, оточуючий світ. А природа стає порадником або слухачем, невіддільною часткою людської душі. Це так відчутно в мелодійних віршах Сергія Єсеніна. Учень виконує під гітару пісню на слова С. Єсеніна «Отговорила роща золотая». На сцену виходить юнак, сідає у крісло біля каміну, бере чашку чаю і читає вірш Поля Верлена. Юнак От лампы светлый круг, софа перед огнем, И у виска ладонь, и счастье быть вдвоем, Когда легко мечтать, любимый взор встречая, И книгу ты закрыл, и вьется пар от чая, И сладко чувствовать, что день умчался прочь, И суету забыть, и встретить вместе ночь, Союзницу любви, хранительницу тайны. Как тянется душа в тот мир необычайный, Считая каждый миг и каждый час кляня, Из тины тусклых дней, опутавших меня. Ведучий. Легенда Давньої Греції розповідає нам про скульптора Пігмаліона. Він довго працював і створив прекрасну статую жінки — Галатею. Такою гарною вона була, що він закохався в неї, але то була холодна статуя. І Пігмаліон почав просити богиню кохання Афродіту оживити образ. Афродіта виконала його прохання, і Галатея стала дружиною скульптора. Настільки жагучим було кохання! Під ніжну музику звучить вірш В. Сосюри «Так ніхто не кохав». Учень Так ніхто не кохав. Через тисячі літ І земля убирається зрання. Дише тихо і легко в синяву вона, Простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна
В’яне серце моє од щасливих очей, Що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, Ні(;и пахне вона лободою... Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій Де ви бачили більше кохання?.. Я — поет робітничої рані... Так ніхто не кохав. Через тисячу літ Лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання... Дише тихо і легко в синяву вона, Простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна І тремтіть од солодкої муки. Ведуча. Ми насолоджуємося творами поетів та письменників різних часів і відчуваємо, наскільки різноманітним буває це почуття. Для одного це сором'язлива та боязлива перша любов, а для іншого — сильна пристрасть, що заполонила усе серце. І слова кохання теж лунають по-різному. Це і крик, що звучить начебто на весь світ: «Я тебе кохаю!», це і м'який, ніжний шепіт: «Люблю, люблю, люблю...» Ведучий. Але як зрозуміти, що це справді прийшла любов? Чи можна бути впевненим; що це справжнє почуття? Хто дасть відповіді на ці чисельні запитання, що виникають у юнаків та дівчат? Можливо, час... життєвий досвід... і, головне, серце...? Учень Як не любов, то що ж це бути може? А як любов, то що ж таке вона? Добро? — та ж в ній скорбота нищівна. Зло? — але ж муки ці солодкі, Боже!
Живлюща смерте, втіхо навісна! Чужій чи власній волі я служу? Неначе в просторінь морську безкраю В човні хиткому рушив без керма; Про мудрість тут і думати дарма,- Чого я хочу — й сам уже не знаю; Палаю взимку, в спеку весь дрижу. (Ф. Петрарка) Ведучий. Кохання — незбагненне почуття. На жаль, іноді трапляється так, що воно наділяє своєю милістю двох, а потім зникає. Обставини життя виявляються сильнішими. На стіні дзеркало, перед ним столик зі свічкою, за яким сидить дівчина, дивиться у дзеркало і читає вірш Ю. Левітанського. Учениця Горящими листьями пахнет в саду.
Чернеют листы, тяжелеет рука, Бикфордовым шнуром дымится строка... Сжигаю мосты. (Підводиться, задуває свічку і звертається до глядачів.) Прощайте, прощальний свершаю обряд, Осенние листья, как порох, горят, И капли на стеклах, как слезы, чисты, Сжигаю мосты. (Іде між рядами, читаючи останні рядки.) Я больше уже не приду в этот сад, Йду, чтоб уже не вернуться назад, До ранней, зеленой, последней звезды Сжигаю мосты. Учитель. Швидко плине час. Століття за століттями. Разом з ним змінюємося і ми. А що ж Кохання? Можливо, його вже не існує,-— іноді подумає хтось. І хочеться тоді крикнути: «Ні! Ні! Та ще раз ні! Любов жива, і ніколи не зникне, поки існує життя. Адже кохання і є життя».
Звучить музика Антоніо Вівальді «Пори року»
| ||
| Переглядів: 339 | | ||
| Всього коментарів: 0 | |